Експозиція

 

Сестра Лесі Українки – викладач Білоцерківського сільськогосподарського інституту

У всьому світі відома письменниця – Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Та чи багато ми знаємо про її рідних сестер – Оксану, Ольгу, Ізидору та братів Михайла та Миколу. Їх долею цікавиться куди менше людей…

Сестра Оксана за фахом була викладачем французької мови. Сестра Ольга у 1904 році закінчила Петербурзький жіночий медичний інститут, за фахом лікар.
Брат Михайло закінчив фізико-математичний факультет Київського університету та став відомим вченим метеорологом, хоча дисертацію захистив з фізики. Викладав у Харківському університеті математику та фізику. Цікавився етнографією та фотографією. Микола закінчив Київський політехнічний інститут, отримавши фах інженера-агронома, працював повітовим агрономом. Ізидора – наймолодша з сестер Лесі Українки, теж як і брат стала агрономом.
Та чи не найбільше поневірянь випало на долю наймолодшої сестри Лесі Українки – Ізидори Косач-Борисової…
Косач-Борисова Ізидора Петрівна народилась (9 (21) березня 1888, с. Колодяжне, Ковельський район, Волинська область – померла 12 квітня 1980, Піскатавей, штат Нью-Джерсі, США).
Закінчивши гімназію у 1905 р., навчалася на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах у Петербурзі, закінчила сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту.
Працювала агрономом на Київщині та у Кишиневі, на кафедрі ботаніки сільськогосподарського інституту (Київ), викладала у вищих навчальних закладах України.
1930 – вислано до Вологодської області її чоловіка Ю. Г. Борисова
1937 – заарештована і до 1940 перебувала в таборі Онеглаг.
У роки Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Києві, працювала в органах місцевого самоврядування, підтримувала зв’язки з підпіллям ОУН і потрапила через це до гестапівської в'язниці. Виїхала на Захід, перебувала в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина).
1949 – прибула до США, оселилася у містечку Нью-Маркет (штат Нью-Джерсі).
Співпрацювала з жіночими громадськими організаціями, УВАН.
Сприяла виданню книги “Леся Українка. Хронологія життя і творчості”, яку підготувала її сестра Ольга Косач-Кривинюк. Похована на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку.
У всіх джерелах ви знайдете інформацію, що вона відома як: українська мемуаристка, діяч культури, член-кореспондент УВАН, почесний член Союзу Українок Америки та просто  рідна сестра Лесі Українки.
Але мало хто знає, про її діяльність як вченого-агронома…
Тому мене, як краєзнавця, зацікавило два питання: Як і де вона отримала профільну освіту? Та коли, та як опинилася у Білій Церкві?
Спочатку з’ясуємо, що таке “Вищі жіночі сільськогосподарські курси у Петербурзі”…
Перші у Російській імперії жіночі сільськогосподарські курси були відкриті у 1900 р. у Петровсько-Розумовському, поблизу Московського сільськогосподарського інституту. Відкрив їх професор з агрономії викладач МСГІ Іван Олександрович Стєбут та Товариство сприяння жіночої сільськогосподарської освіти (рос. Общество содействия женского сельскохозяйственного образования.) Хоча ідея виникнення з’явилась на 10 років раніше.
Курси знаходились поруч з трамвайною зупинкою на Іванівській вулиці, споруда №4, на дачі власника фірми з виробництва ламп та електроприладів Аарона Єфимовича Шнейдера.
8 (21) вересня 1904 року курси були переведені до Санкт-Петербургу. За заслуги у організації курсів та на честь 50-річчя суспільної діяльності І. О. Стєбута, Вищим жіночим сільськогосподарським курсам було надано назву – Стєбутовських.
В перший рік на курсах навчалося 80 слухачок. Строк навчання складав – 2, згодом 3, та пізніше – 4 роки. Викладачів було близько 40.
У статуті курсів були записані такі рядки, які давали пояснення їх існуванню:
“Курсы имеют целью давать высшее сельскохозяйственное образование, необходимое для различного рода научной и практической сельскохозяйственной деятельности. В число слушательниц курсов принимаются окончившие курс высших и средних учебных заведений на основании их аттестатов, причем, в случае недостатка свободных вакансий или невозможности приема всех желающих, прежде всего принимаются окончившие высшие учебные заведения, а затем предпочтение отдается окончившим гимназии Министерства Народного Просвещения. …Прием слушательниц производится в сентябре. За обучение на курсах взимается плата по 125 руб. в год. Стипендий на курсах не имеется, но слушательницы недостаточного состояния, показавшие хорошие успехи, могут быть освобождаемы от платы за обучение не ранее, однако, как на 2-м триместре. Число освобожденных от платы ограничивается 10% по отношению к общему числу слушательниц на курсах.
Нормальная продолжительность обучения на курсах 4 года. По прохождении всего курса и по сдаче всех установленных отчетов слушательницы Стебутовских курсов подвергаются испытанию в особой комиссии с участием представителя Главного Управления Землеустройства и Земледелия. Успешно выдержавшие это испытание получают звание агронома и право на занятие должностей, требующих специальных познаний по сельскому хозяйству. Наиболее способные из слушательниц, по выбору Педагогического Совета Курсов, могут быть оставляемы на курсах для углубления и расширения их познаний по преподаваемым на курсах предметам. Летние практические работы проводились в имении Стебутовских курсов “Княжий двор” Старорусского уезда Новгородской губернии, там выпускники получали звание агронома.”
Якщо вона закінчила гімназію у 1905 році, то у 1909 році повинна була закінчити Стєбутовські жіночі сільськогосподарські курси. Дівчам Ізидора перехворіла на дифтерію в тяжкій формі, з якої її виходила Леся. І ось нове лихо. Навчаючись на сільськогосподарських курсах у Петербурзі, Ізидора захворіла на черевний тиф. І вдруге Леся рятує сестру, прибувши останнім поїздом у місто на Неві.
Невідомо скільки тривав курс навчання на агрономічному відділенні сільськогосподарського факультету у Київському політехнічному інституті, але не пізніше 1914 року. Тому, що саме в той рік вона народжує доньку, а її чоловіка мобілізують до армії. За даними авторів статті газети “Юр’ївська Земля” вона закінчила Київський Політехнічний інститут, агрономічний факультет [? Авт.], здобувши фах агронома у 1911 році.
Відомо також, що чоловік Ізидори Петрівни – Юрій Григорович Борисов теж був агрономом.
Перша світова війна болісними переживаннями увірвалася у родинне життя Косачів-Борисових. 23 липня 1914 р. Ізидора народила у Києві доньку Ольгу. Через тиждень її чоловіка мобілізували до війська, як прапорщика запасу, і відправили у діючу армію на фронт. Молода матір лишилася з немовлям одна. Через чотири роки Ю. Борисов, звільнившись з німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав із дружиною і донькою до Кам’янця-Подільського, де поновився на посаді повітового агронома. У 1918 – 1920 рр. він активно підтримував українську владу.
Його заарештували 14 жовтня 1930 року за доносом колег з Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості, за стандартним тоді звинуваченням у “шкодочинності”. “В деле Юрия Борисова хранится бланк института с таким текстом: “12. 1. 1931р. N2. Зовсiм таємно. Київ. ДПУ. т. Цимберову. Повiдомляю, що в справi агронома Борисова Ю. Г. на зазначенiй чистцi наукового персоналу УНIЦу ухвалено: “Зняти з роботи в Iнститутi». Сообщение составлено заведующим секретным отделом и заверено его подписью.”
На чотири роки відправлений до Вологодської області, де зміг вивести морозостійкі сорти цукрового буряку. Вдруге чоловік Ізидори був заарештований у 1938 році, згодом загинув за нез’ясованих обставин при евакуації табору у глиб країни у 1941 році. За іншою інформацією ще у 1940 році.
На сьогодні існує декілька версій, як Ізидора опинилась у Білій Церкві…
Перша наведена авторами статті у газеті “Юр’ївска Земля”. Що, нібито, вона почала викладати у нашому вузі майже з моменту його відкриття (1921 р.) до самого арешту (вересень 1937 р.), але автори не наводять жодного доказу. А у приватній розмові сказали, що спочатку почули цю інформацію по радіо, а потім знайшли у книзі Василя Даниленка “Ізидора рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції”, де про те що вона викладала у Білій Церкві сказано однією строчкою: “У 30-х роках викладала ботаніку у Білоцерківському сільськогосподарському інституті”.
Друга версія виходить з того, що до 1931 року Косач-Борисова викладала у Києві. Цю версію може підтвердити світлина знайдена у музейному фонді БНАУ, де Ізидора Косач-Борисова зображена з підписом “лектор” серед випускників річних агрономічних курсів при Київському агроінженерному інституті 1930 – 1931 років навчання. (фото 1 та 2 – друкується вперше).
В той же час на самому факультеті вона не викладала. Так як її не має на світлині серед випускників факультету 1928 – 1932 року навчання.
Напевно, Ізидора була переведена до нашого міста разом з усім Київським агроінженерним інститутом цукрової промисловості, який було приєднано до Білоцерківського сільськогосподарського інституту 15 березня 1934 року, згідно постанови №170 Ради Народних комісарів УСРР “Про перевод учбових закладів з м. Києва. Для розміщення центральних установ у м. Києві, в зв’язку з переводом столиці України…”. Та рішенням цього ж РНК УСРР від 19 липня 1934 року. Чи був разом з нею направлений до нас також її чоловік, невідомо, але ж саме у 1934 році закінчився термін його заслання. Документів, які б це все підтвердили, поки що не знайдено. Єдиним доказом, про те, що Ізидора Петрівна викладала у Білоцерківському сільськогосподарському інститут є світлина з альбому III-го випуску вчених-агрономів, 1932–1937 року навчання, за два місяці до свого арешту, де вона представлена як “асистент”. (фото 2 – друкується вперше). Але ж саме такий науковий ступінь вона мала у Київському сільськогосподарському інституті (колишньому агроінженерному) на кафедрі ботаніки.
Також інформація знайдена у альбомі “Історія кафедри ботаніки і фізіології рослин Білоцерківського сільськогосподарського інституту”, який був зроблений у 60–70-х рр. ХХ сторіччя. Куди хтось невідомий власноруч вклеював світлини, та не забув зробити запис, де Ізидора згадується як І. П. Борисова:
“Очолив кафедру ботаніки професор О. О. Табенцький, який з 1932 року завідував кафедрою ботаніки в Київському агроінженерному інституті.
Дисципліни кафедри були розподілені між викладачами таким чином:
Анатомію рослин викладав професор О. О. Табенцький та асистент Н. М. Виборнова;
Систематику рослин викладав доцент М. К. Гродзінський та асистент В. П. Гродзінська;
Фізіологію рослин читав професор І. М. Толмачов та асистенти: П. Т. Корпухан, І. П. Борисова;
Допоміжний персонал кафедри –  Е. Ф. Ребитва, М. К. Батенко, А. А. Бахур. …”
Відомо, що професор Толмачов І.М. займався проблемами фотосинтезу та дихання рослин. Винайшов респіраційний апарат для визначення інтенсивності дихання рослин, а також оригінальний прилад для аналізу газообміну під час фотосинтезу рослин у польових умовах. Та значний внесок у питанні розвитку хлорофілоносного апарату рослин, а також низку інших проблем фізіології рослин.
З чого можна припустити, що Ізидора Петрівна допомагала професору у дослідах з фізіології рослин. Хоча безпосередньо її наукових робіт, та у співавторстві поки що не знайдено.
10 вересня 1937 року Ізидора Косач-Борисова була заарештована. За протоколом допитів відомо, що на момент арешту вона працювала асистентом кафедри ботаніки Київського сільськогосподарського інституту.
1 жовтня 1937 р. їй висунуто звинувачення – участь в українській контрреволюційній організації і активне здійснення контрреволюційної роботи.
Поки велося “слідство”, сиділа в Лук’янівській тюрмі у Києві.
20 листопада 1937 р. “трійка” винесла рішення, за яким Ізидору звинувачено у тому, що вела серед студентів “контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки”.
Під постановою про арешт підписалася, але винною себе не визнала.
“Косач І.П. налаштована націоналістично. Каже, що Україною та її багатством розпоряджається Москва, що видатні українці сидять і що людям нема за що купити одяг”. “Косач Ізидора Петрівна націоналістично висловлювалася. Казала, що коли ввели на Україні техніку, то нічого не стало їсти, а раніше хліба було скільки завгодно. Казала, що Україною керують росіяни з Москви”. Це – свідчення двох студентів 4–го курсу Сільськогосподарського інституту Григорія Ворони та Якова Самка.» [у джерелі не вказаного якого саме сільськогосподарського інституту, але серед студентів БЦСГІ такі прізвища не знайдені – авт.]
Серед звинувачень: “Участь в українській контрреволюційній націоналістичній організації і в активному здійсненні контрреволюційної роботи, зв'язок з родичами за кордоном»…” Скоріш всього мається на увазі зв'язок із сестрою Оксаною Косач-Шимановською, яка на той час мешкала вже у Празі.
Два роки Ізидора Петрівна валила ліс в Онезькому таборі. До речі, працювала в одній бригаді з письменником і літературознавцем Анатолієм Костенком. Інформація, отримана від Дори, пізніше лягла в основу його художньо-наукової біографії Лесі Українки (цю працю досі вважають найповнішою біографією поетеси)… І навіть у засланні Ізидора Петрівна не втрачала надію на справедливість. Як свідчать протоколи допитів, вона жодного разу не визнала себе винною. А з листів відомо, що вона вірила, в те що помилку буде виправлено.
Ось лист, написаний Ізидорою Петрівною до Крупської:
“Надіє Костянтинівно! До вас, знаної радянської громадянки, кришталево чистої більшовички, звертаю я стогін свого стражденного серця і мольбу про допомогу. Я знемагаю під тягарем не заслуженого мною покарання – ізоляції від усього радянського суспільства і жахливого ганебного прізвиська «контрреволюційний елемент». Я не контрреволюціонерка і ніколи такою не була… Мені 51 рік, батьки мої, прогресивно мислячі люди, виховували своїх дітей однаково в демократичному дусі (а одну з моїх сестер – покійну письменницю Лесю Українку – цінує вся радянська громадськість не тільки як талановиту письменницю, а й як громадянку, що було відзначено радянською пресою в серпні цього року з нагоди 25-річчя з дня її смерті). І я завжди була революційно налаштована, хоча і не була ніколи партійною. По закінченні вищої освіти (я закінчила Київський політехнічний інститут 1911 року) я весь час працювала спочатку в дослідних закладах, а потім у вузах (Агроінженерному інституті, Сільськогосподарському інституті, Лісотехнічному інституті), працюючи за спеціальністю. Я виконувала і громадську роботу, і члени кафедри ботаніки та інші співробітники зазначених інститутів можуть мене охарактеризувати і підтвердити, що ніколи я контрреволюціонеркою не була. Моя трагедія сталася через те, що хтось за особистими мотивами (мені на слідстві не називали цю особу, але я підозрюю, хто це), оббрехали мене перед слідчими органами, тому згідно з постановою Київської обл. трійки НКВС від 20.11.37 р., мене вислали на 8 років в ОнеЛАГ, як контрреволюційний елемент «за поширення контрреволюційних чуток …
Це жахливо голослівне звинувачення і незаслужене покарання мене вразило. Я досі так болісно переживаю ізоляцію від усього суспільства, улюбленої роботи і сім’ї, що моє і раніше слабке здоров’я (страждаю на міокардит, подагру і малярію) зовсім розладналося, і болісна думка “за що?” часом загрожує мені втратою розуму. Благаю вас допомогти мені реабілітувати себе і повернути мені свободу, благаю, зробіть це в ім’я торжества радянського правосуддя. І.П.Косач-Борисова. 6.12.38 р.”
Відповідь на цей лист Ізидора Петрівна не отримала. Крупська померла 27 лютого 1939 р. Не відомо, чи взагалі ця жінка, встигла прочитати листа.
6 грудня 1938 р. Ізидора Петрівна звернулася до Президії Верховної Ради СРСР з проханням про реабілітацію. І на це звернення вона також не отримала відповіді.
Наближалось 25-ти річчя з дня смерті Лесі Українки… Після того як долею сестер Лесі Українки поцікавилась Ольга Кобилянська, в листопаді 1939-го року Ізидора Косач-Борисова була звільнена і повернулась до Києва, їй повернули житло у Києві – кімнату у комунальній квартирі на вул. Овруцький, 16, кв. 4.
Ось і втретє Леся врятувала свою наймолодшу сестричку Ізидору, Дору, Білу Гусоньку, або Патю. До речі, Патею (від пташки) її називали, бо наймолодша сестричка народилася в день прильоту жайворонків. А назвала так її саме Леся Українка, так як вона всім братам та сестрам давала грайливі прізвиська. Ольга – Лілея моя золоторожева, Оксана – Дроздик дівчина з характером, брат Микола – Маленький потішний Микось.
Померла наймолодша сестра Лесі Українки у 1980 році. На могилі Ізидори в м. Піскатавей (США) викарбовано слова із драматичного, довгий час забороненого в СРСР, твору “Бояриня” Лесі Українки: “Добраніч, сонечко. Ідеш на захід. Побачиш Україну – привітай!”.
Саме ця остання фраза дала назву стрічці “Побачиш Україну – привітай!”, присвяченій Ізидорі Косач-Борисовій. Цей фільм створено авторським гуртом Волинської ОДТРК (автор і режисер Марія Андрушко, редактор Ольга Куліш, оператор Валерій Фетисов, режисер монтажу і графіки Микола Кушнірук, звукорежисер Андрій Жирнов).
Реабілітували Ізидору Косач-Борисову в 1989 році.
 

Мартиненко О.В., краєзнавець

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету


Стеценко у Білій Церкві

У культурному житті Білої Церкви на початку XX сторіччя особливе місце займає Стеценко К. Г. Для Кирила Стеценка Білоцерківський період життя та діяльності був дуже коротким, але яскравим. Насиченим у творчості, педагогічній роботі та залученням народу до всього нового.

Стеценко всім відомий як український музикант та композитор, але мало хто знає, що Кирило Григорович також добре співав хоча й затинався, мав організаторські та комерційні здібності, але це більше було вимогою часу ніж натхненням. Так ще у 1902 році Стеценко долучився до кооперативної роботи у правлінні споживчого товариства у с. Насташки біля Білої Церкви.

Вперше Стеценко побував в нашому місті (з 28 липня по 28 серпня 1903 року) на місячних загальноосвітніх курсах підготовки вчителів для здачі іспитів “на звание учителя”, які він разом з іншими педагогами щоліта організовував по всій окрузі – у Білій Церкві, Таращі, та Києві. Кирило Стеценко часто піднімав досить важливі питання на з’їздах вчителів. Найголовнішим він вважав те, що музику слід використовувати як один з найголовніших засобів естетичного виховання дітей, бо вона, як ніщо інше, здатна ушляхетнити людину, розвинути в ній благородні поривання, вплинути на психіку і настрій. Педагог доводив необхідність відродження правічних народних інструментів – кобзи, цимбалів, бандури, висловлював думку про створення ансамблів бандуристів. Великої ролі Кирило Стеценко надавав збирачам народних пісень та музичного фольклору.

На курсах він й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Євгенією Антонівною Франковською (1885-1958), яка народилась неподалік від Білої Церкви с. Лобачів на Київщині. За спогадами дружини про час знайомства й одруження з Кирилом Григоровичем: «До батьківського дому приходило багато молоді…Не виділявся він межи ними ні зростом, ні красою, але почувалася духовна його перевага над всіма, особливо при співах… Вдачею К.Г. був веселий  і на всякі штуки здатний. Любив малювати карикатури…Влітку 1905 року К.Г. читав лекції співів на учительських курсах у Білій Церкві. Того ж літа у серпні ми побралися.»

Стараннями друга відомого диригента Олександра Кошиця, який написав лист до законовчителя Білоцерківської гімназії Нестора Шараєвського – К. Стеценку виклопотали місце виконувача обов’язків помічника класних наставників Білоцерківської чоловічої гімназії, виконувача обов’язків гімназійного регента півчих при домовій гімназійній церкві та керівника хору цього закладу до яких він приступив 1 квітня 1908 року.

Ось як згадує про свого вчителя учень гімназії Пантелеймон Марчевський: «К.Г. оселився на господарському подвір’ї гімназії в маленькому будиночку, у другій половині якого мешкала наставниця жіночої гімназії О.М. Савицька. Поруч знаходилася пересувна електростанція, двигун якої, заряджаючи акумулятори для освітлення навчальних корпусів та пансіону, неймовірно торохтів….»

Також збереглися до наших часів спогади про Стеценка К.Г. його учениці, випускниці гімназії Софії Дробинко: «….З кращих та охочих співати він організував у гімназіях два хори – чоловічий та жіночий, і ми часто виступали в приміщенні Громадського зібрання. Виручка з цих концертів йшла на допомогу бідним гімназистам…»

Після такого концерту Стеценко К.Г. запросив хористів жіночого та чоловічого хорів до приватного салону Дубовика, де всі гімназисти сфотографувались на згадку про свою діяльність та свого вчителя. Ці світлини зберігаються тепер в музеї університету.

«Ми ніколи не бачили його суворим чи сердитим. Ведучи урок співів, Кирило Григорович грав нам на фісгармонії, яка добре доповнювала наші голоси» (Ф.Садовий, випускник Білоцерківської гімназії, учень Стеценка К.Г.)

Кирило Стеценко, який зайняв посаду померлого Бакалінського, почав викладати у гімназії за директорством колишнього інспектора Києво-Печерської гімназії  Парфенія Євграфовича Константинова, на зміну якому 1.08.1908 року  прийшов Іванов Володимир Федорович. З яким Стеценко і працював до часу свого звільнення 1.08.1909 року.

Перші посади Стеценка були малооплачуваними для утримання родини з двома маленьким дітьми. Співи у хлопчиків були тільки у підготовчому та першому класах, а оплата праці церковного регента була строго регламентована. Тому, коли у гімназії звільнилося місце викладача музик і співів для дівчат, Стеценку додатково з 29 червня 1908 року були “поручены уроки пенія” у жіночій гімназії, до яких він приступив 13 липня 1908 року. Крім цього 24 травня 1909 року він був призначений виконуючим обов’язки псаломщика гімназійної церкви.

Крім цього Стеценко знайшов час організувати у місті хорову капелу, давати приватні уроки. Їздив з лекціями теорії музик по окрузі. За спогадами учениць він також пропагував учнів фотографуватись на згадку. Декілька світлин були зроблені у Білій Церкві.    

В останнє Біла Церква “гостино зустріла” Стеценка 16 вересня 1920 року коли він гастролював по Україні з капелою “ДУМКА” . Але це були вже інші часи. Щоб причепити вагон  з капелою до потяга слід було дати хабар. У Києві це коштувало 9 тисяч карбованців, у Фастові 12 тисяч, Миронівці це коштувало 1,5 тисячі карбованців.

За весь період роботи у Білій Церкві Стеценку також декілька разів виплачувалась “единовременное пособие” у розмірі від 80 до 100 рублів. За виконання всіх вищезгаданих своїх посадових обов’язків, як свідчать архівні документи, він щомісяця отримував 1060 карбованців (300 – як помічник класних наставників, 300 – за викладання співів у чоловічої гімназії, 120 – у жіночій гімназії, 160 – за регента церковного хору, та 180 – додаткових одночасних виплат.), стільки ж на той час отримував директор Білоцерківської чоловічої гімназії.

Iм'я Кирила Григоровича Стеценка – композитора-класика, вписане в золотий фонд української культури і увіковічене  на стінах нашого університету на меморіальній дошці та на світлинах, що зберігається в музейній експозиції університету.

Хтось скаже, що людина вміє заробляти гроші, але ж з іншого боку гарна оплата титанічної праці відомого композитора у Білій Церкві. Важливим здобутком 1907-1909 років стало опрацювання 50-ти «Колядок і щедрівок» для мішаного і однорідних хорів. Музика Кирила Стеценка живить і сьогодні людські душі своєю красою і простотою. Вона пронизана глибокими почуттями та переживаннями простого українського народу.

 

Мартиненко О.В., краєзнавець

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету


Короткий нарис з життя професора Д.Л. Похилевича –

директора Білоцерківського сільськогосподарського технікуму

Це коротке оповідання є спробою ще раз повернутися до життєвого шляху неординарної особистості – Дмитра Леонідовича Похилевича, доктора історичних наук, професора, Заслуженого діяча науки УРСР. Який певний час свого життя присвятив Білоцерківському сільськогосподарському технікуму.

Похилевич Д. Л. народився 23.09.1897 р. у селі Водотиї Радомишльського повіту Київської губернії в родині селянина, який працював церковним сторожем. Початкову освіту здобув у початковій приходській школі. Потім навчався у вчительській семінарії м. Коростишів (1914). По її закінченню вступив до Київського університету, проте через брак коштів змушений був піти вчителювати. Далі в житті науковця була робота у двокласній школі с. Неморож Звенигородського повіту, працював у Козачанському сільгосптехнікумі (1921), а згодом – у Київському зооветеринарному інституті (1922). Звідки «… як знаючий село був посланий до Білоцерківського технікуму…» Тут він виконує різні обов’язки: лектор, «учитель природник», завідуючий профшколою. З 3.10.1923 по 9.04.1927 був другим директором Білоцерківського сільськогосподарського технікуму (в музеї університету зберігаються світлини Д.Л. Похилевича цього періоду). У 1924 році екстерном закінчив Київський вищий інститут народної  освіти. Його діяльність не обмежувалась викладанням у вищій школі, під час перебування у Білій Церкві він також очолював Білоцерківський окружний відділ «Аерохему» (ДТСААФ, нині ТСОУ – товариство сприяння оборони України), та був заступником командира 100-го стрілецького полку з виховної роботи.

Потім доля розпорядилась, що науковець викладав історію у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті й уже у 1928 р. став аспірантом при Всеукраїнській академії наук. Перебування в аспірантурі він поєднує із завідуванням Київським будинком освіти, а у 1930 році займає посаду ректора Київського інституту народної освіти (нині: Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка). В цей час він одружується. Народжується донька. Працює на керівних посадах у Вузах м. Харкова (1933–1938 рр.).

У 1938 році заарештований та був відправлений до Вятського концтабору. Звільнений у 1940 р. В цей період працює викладачем спочатку Свердловського, а потім і Ярославського педінститутів. Отримав диплом кандидата історичних наук (1946) та атестат доцента. 

Останні 20 років свого життя (1953–1973) працює у Львівському державному університеті ім. І. Франка спочатку завідує кафедрою історії середніх віків, а потім кафедрою історії південних і західних слов’ян. У 1952 р. захистив докторську дисертацію. Помер 29 травня 1974 року. Похований у Львові.

Враховуючи великий внесок Д.Л. Похилевича у розвиток науки в Україні, указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1974 р. йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Постать цього науковця об’єднувала і продовжує згуртовувати навколо аграрних проблем українських і зарубіжних вчених і нині ми маємо усі можливості для всебічних досліджень його наукового доробку.

 

Мартиненко О. В., краєзнавець, випускник університету

Поліщук О. В., старший лаборант музею університету


110 років з дня народження доцента кафедри ботаніки Гродзінської В.П.

У музеї університету відрилась виставка, яка присвячена ще одній представниці династії Гродзінских – Гродзінській Вірі Пилипівні. Вона більше 40 років віддала науковій та викладацькій праці в Білоцерківському сільськогосподарському технікумі та інституті. Але мало хто знає, що Віра Пилипівна не тільки навчалась у Білоцерківському технікумі, але й закінчила Білоцерківську українську гімназію, яка знаходилась в цій самій споруді…

Народилась Клименко (Гродзінська) Віра Пилипівна в місті Біла Церква у родині пекаря Клименка Пилипа Андрійовича. У 1917-18 рр. навчалась у Білоцерківському двокласному училищі міністерства народного просвітництва. З 1918 по 1921 рр. – у Білоцерківській українській гімназії. 1922-1923 – на підготовчих курсах Білоцерківського сільськогосподарського технікуму. 1923-1926 рр. – у Білоцерківському сільськогосподарському технікумі на агрономічному факультеті. Захистила диплом на тему – «Хороби вироджування картоплі в Петергофському районі під Ленінградом літом 1926 року». У 1926 році працювала на Ленінградській мікологічній станції ім. Ячєвського А. А. 1927-1928 – технік-фітопатолог при Білоцерківській селекційній станції тресту Главцукор. 1928-1932 – викладач Білоцерківського сільськогосподарського технікуму та робфаку, 1932-1941 - асистент кафедри ботаніки та фізіології рослин БЦСГІ. 1942 – старший викладач Краснодарського колгоспного сільськогосподарського технікуму, 1943-1944 – викладач Кінь-Колодязького сільськогосподарського технікуму. 1944-1950 – асистент кафедри ботаніки БЦСГІ. 1950-1972 – доцент кафедри ботаніки та фізіології рослин БЦСГІ.

В музеї університету бережно зберігається альбом історії кафедри ботаніки і фізіології рослин зі світлинами та оригінальні документи Віри Пилипівни: табель успішності (1917/1918 н.р.), свідоцтво про закінчення Білоцерківського сільськогосподарського технікуму (1926).

Гродзінскою В. П. були написані такі наукові праці:

Матеріали до грибної флори Білоцерківщини (1928); Способности к отростанию после скашивания у некоторых многолетних и однолетних бобовых (1941); Некоторые данные о регенерации у полевого осота (1949); Агрономические приёмы в борьбе с полевым осотом (1952); Посібник по учбовій практиці з ботаніки на Агрофаці (1969) та ін.

Окрім наукової та педагогічної діяльності, Гродзінька В.П. була справжньою господинею, матір’ю, яка завжди підтримувала свого чоловіка Михайла Карповича – першого декана агрономічного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту та виховала двох прекрасних синів вчених-академіків, що прославили нашу Україну.

3 грудня 1926 р. народила першого сина Андрія, випускника агрономічного факультету 1954 року нашого інститут, академіка Академії наук УРСР, доктора біологічних наук, професора, академіка-секретаря відділення загальної біології АН УРСР, члена Президії АН УРСР, директора Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР.

5 серпня 1929 р. народжує другого сина Дмитра, академік Національної академії наук України, професор, доктор біологічних наук. Академік-секретар Відділення загальної біології НАН України, Голова Національної комісії з радіологічного захисту при Парламенті України. Завідував відділом біофізики й радіобіології Інституту клітинної біології й генетичної інженерії НАН України, Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України. Двічі удостоювався звання «Соросівський професор».

2009 р. одній із вулиць Білої Церкви, неподалік будинку де жили брати Дмитро та Андрій Гродзінські разом з батьками, присвоєно ім'я академіків Гродзінських.

Нажаль, ці люди вже відійшли в небуття, але ми пам’ятаємо і шануємо їх імена.

 

Мартиненко О.В., краєзнавець, випускник університету

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету


90 років з дня народження нашого випускника, академіка Гродзінського Андрія Михайловича

За багаторічну історію університету тут створилося декілька династій відомих учених, серед них однією з перших можна назвати родину Гродзінських.

Її родоначальником був Гродзінський Михайло Карпович – ініціатор заснування Білоцерківського сільськогосподарського технікуму та перший декан агрономічного факультету технікуму.

Його син Гродзінський Андрій Михайлович – відомий український вчений-ботанік, академік Академії наук УРСР, доктор біологічних наук, професор, засновник сучасної алелопатії та теоретичних основ фітодизайну народився 3 грудня 1926 року в м. Біла Церква Київської області в родині вчителів технікуму.

Після демобілізації з армії у вересні 1950 р. Гродзинський А. М. перевівся з Орловського піхотного училища на навчання до Білоцерківського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Закінчив навчання з відзнакою у 1954 році, а 1955 року вступив до аспірантури Інституту фізіології рослин та агрохімії АН УРСР, пізніше перевівся до Інституту ботаніки АН УРСР. У 1958 р. захистив кандидатську дисертацію.

Наукову діяльність присвятив дослідженню хімічної взаємодії рослин, механізмів і дії біологічно-­активних речовин, пізнанню особливостей алелопатії у різних типах рослинності. Особливу увагу приділяв вивченню алелопатичної взаємодії у різних типах рослинності та різних фітоценозах. Захистив докторську дисертацію на тему «Алелопатія в житті рослин та їх угруповань».

Дійсний член АН УРСР. Із 1974 р. і до кінця життя працював академіком-секретарем Відділення загальної біології АН УРСР. Автор понад 300 наукових і науково-публіцистичних праць, у т. ч. 7 монографій. Під його керівництвом підготовлено 4 доктори та понад 30 кандидатів наук. Проводив велику громадську роботу. Був головним редактором журналу «Физиология и биохимия культурных растений» та республіканського міжвідомчого збірника «Интродукция и акклиматизация растений», членом редколегій республіканських та всесоюзних журналів, а також «Червоної книги Української РСР», головою Ради ботанічних садів України та Молдавії.

Наукова і науково-організаційна діяльність А.М. Гродзинського була відзначена урядовими і академічними нагородами: він – лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, лауреат премії імені М.Г. Холодного АН УРСР, нагороджений орденами «Знак пошани», «Трудового Червоного Прапора» та численними медалями.

Андрій Михайлович пішов з життя 17 грудня 1988 року в розквіті творчих сил і енергії.

Вшановуючи пам’ять нашого випускника, відомого українського вченого-ботаніка, академіка Гродзінського Андрія Михайловича в музеї університету організовано виставку до 90-ї річниці вченого, де представлені оригінальні документи та світлини, пов’язані з його життям і діяльністю.

Мартиненко О.В., краєзнавець, випускник університету

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету


Професор Єремеєв Іван Максимович – відомий український і французький селекціонер рослин

У січні цього року виповнилося 130 років від дня народження професора, завідувача кафедри селекції та насінництва БЦСГІ у 1945– 1951 рр. Єремеєва Івана Максимовича.

Вшановуючи пам'ять відомого селекціонера, до ювілейної дати в музеї університету проводиться виставка, на якій представлені цікаві архівні матеріали про життя і діяльність І.М. Єремеєва. З особової справи Івана Максимовича відомо, що він народився 19 січня 1887 року в м. Ромни Полтавської губернії. У 1904 р. закінчив реальне училище в м. Курськ. Навчався в Харківському технологічному інституті з 1904 по 1907 рр. За участь у революційному русі 1905–1907 рр. переслідувався царським урядом і був змушений емігрувати спочатку до Швейцарії, а потім до Франції. Закінчив агрономічний інститут при університеті у Haнcі (Франція) у 1909 р. і отримав диплом «Вищих агрономічних наук».

B 1912–1915 рр. працював на Toпчедepcькій дослідній станції біля Бєлграда (Югославія). Після повернення до Росії Єремеєв І. М. працював на Іванівській і Mиpoнівcькій дослідній станціях. З 1922 р. – професор, завідувач кафедри селекції і насінництва Macлівcькoгo сільськогосподарського інституту селекції і насінництва. B 1934–1941 рр. вчений працював заступником директора з наукової роботи на Ленінградській селекційній станції та при Всесоюзному інституті рослинництва (ВІР). В 1935 р. за його участю вийшло класичне двотомне видання "Теоретичні основи селекції".

У 1936 р. за сукупністю наукових праць йому без захисту дисертації присуджено науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук і вчене звання дійсного члена ВАСГНІЛ. З 1941 р. І.М. Єремеєв працював заступником Північно-Двінської селекційної станції, пізніше – заступником директора Ленінградської селекційної станції.

З травня 1945 р. – по серпень 1951 р. працював у Білоцерківському сільськогосподарському інституті завідувачем кафедри селекції. Професор І.М.Єремеєв був блискучим лектором, відзначався ерудицією, енциклопедичними знаннями, високою педагогічною майстерністю, відданістю науці.

З 1951 по 1955 рр. Єремеєв І.М. працював завідувачем кафедри рослинництва і селекції Уманського СГІ (нині Уманський національний університет садівництва - УНУС), до 1957 р. – професор цієї кафедри.

Основні наукові праці присвячені теоретичним і методичним питанням селекції. Іван Максимович вивів нові сорти озимої і ярої пшениць, гречки і зернобобових культур. Під його керівництвом виведений, розмножений і впроваджений у виробництво сорт озимої пшениці Українка 0246, широко відомий не тільки в нашій країні, але і за кордоном; хлібопекарські якості сорту залишаються неперевершеними і сьогодні. Пізніше цей сорт був затверджений ООН як Міжнародний стандарт сильних пшениць.

Помер І.М. Єремеєв 02.02.1957 р., похований на цвинтарі Софіївської слобідки в м. Умань ( за деякими джерелами, у Білій Церкві).

 

Олена Поліщук, старший лаборант музею університет,у

Олександр Мартиненко, краєзнавець, випускник університету