Експозиція | БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Виставка до 110-річчя з Дня народження Крикунова М.С. – професора, доктора вет. наук,
завідувача кафедри паразитології БЦСГІ, Заслуженого працівника Вищої школи України. Листопад 2021 р.

Виставка до 120-річчя з дня народження Гросман Р.Й., передового конструктора машинобудування,
кандидата технічних наук, випускниці механічного відділення БЦ с.-г. технікуму 1925 р. Жовтень 2021 р.

Виставка до 120-річчя з дня народження Паламаря М.С. –
професора, ректора БЦСГІ 1930-1937; 1960-1969 рр. Жовтень 2021 р.

Виставка до 100-річчя з дня народження Хоменко В.С. –
почесного професора БНАУ, доктора вет. наук, професора кафедри паразитології
та фармакології 1961-2006 рр. Вересень 2021 р.

Виставка музейних зібрань до 120-річчя з дня народження Хоцянівського Й.І. –
організатора та першого декана зоотехнічного факультету БЦСГІ 1932-1940 рр. Вересень 2021 р.

Виставка до 100-річчя з дня народження Вернигори П.Л. –
Героя Радянського Союзу, студента агрономічного факультету 1938-1939 рр. Липень 2021 р.

Виставка до 130-річчя з дня народження Туркевича К.І. –
професора, організатора та першого завідувача кафедри акушерства БЦСГІ 1934-1935 рр. Травень 2021 р.

Виставка до 180-ої річниці з дня народження Познанського Б.С. –
українського письменника, етнографа, випускника Білоцерківської гімназії 1859 р. Квітень 2021 р.

Виставка до 140-ої річниці з Дня народження Міхновської С.Г. –
завідувача бібліотеки БЦСГІ 1938-1941; 1944-1960 рр.

Виставка до 115-ої річниці з Дня народження доцента Салати П.В. – ректора БЦСГІ 1948-1960 рр.
Січень 2021 р.

Виставка 120 р. професору Пушкарьову І.Г.
Лютий 2021 р.

Грудень 2020 р.
140 років Архангельському М.П.

Вересень 2020 р.
110 років – Бурденюку А.Ф.

Листопад 2020 р.
Виставка до 130-ої річниці з дня народження Скоморохова Олександра Леонтійовича

Жовтень 2020 р. Виставка.
Родина Гіммельрейх до 130-ої річниці з дня народження Гіммельрейх Єлизавети Василівни
та 110-ої річниці з дня народження Гіммельрейх Германа Олександровича

Забута родина викладачів Гіммельрейх

Білоцерківський національний аграрний університет має багату та цікаву історію, яка сформувала свої традиції, правила, звичаї. Та це не тільки знаменні події, старовинні споруди, наукові чи історичні відкриття але й люди… Точніше не просто окремі особистості, а навіть родини та династії…

Про династії Гродзінських та Табенських багато хто чув, але є родини про яких всі забули, це не тільки людський фактор, але й буремні події першої половини ХХ сторіччя. Тому хотілося б з наближенням 100-ої річниці відкриття с/г технікуму згадати такі династії як: Гейне, Грейліх, Сицькі, Бузинні, Буйко, Рудько, Руденко, Кваша, Гіммельрейх…

В цьому році виповнюється 130 років з дня народження Єлизавети Василівни Гіммельрейх та 110 років з дня народження Германа Олександровича Гіммельрейха. І тому саме їм і присвячена ця стаття.

Гіммельрейх (нар. Попова) Єлизавета Василівна народилась в жовтні 1890 році у м. Дніпро в родині службовця. Українка. З 1902 по 1910 рр. навчалась у жіночій гімназії. У 1910 – 1911 рр. була вчителькою початкової земської школи в с. Сєлідовка Донецької області. В цей час вийшла заміж, та вступила до Петербурзького медичного інституту. 1913 року по закінченні інституту перевелась на медичний факультет Вищих жіночих курсів Гар’є м. Москва. На останній курс медичного факультету Харківського університету перевелась у 1917 році, який закінчила через рік. Відразу ж після закінчення один рік працювала завідуючою шкільно-санітарним відділом здороввідділу м. Борзни. Також працювала лікарем-гінекологом міст: Канів, Київ, Чернігів, Вороньків. Працювала в клініці А. Крупського при Київському університеті, а також в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, де вивчала біохімію до 1930 року. У 1931 році її призначено на посаду асистента гематологічного відділення Закавказького ДІЕВ (Державний Інститут Експериментальної ветеринарної медицини), а через рік – лікар у м. Ашхабад (зараз м. Ажгабат Туркменістан). Протягом чотирьох років працює у Київському зоотехнічному інституту асистентом кафедри фізіології. Вільно володіла англійською, німецькою, українською мовами. Слабо французькою мовою.

У нашому інституті почала працювати з 1934 року на посаді асистента. 10 жовтня 1940 року згідно наказу Всесоюзного комітету у справах Вищої школи при СНК СРСР за №1944/к затверджена на посаду т.в.о. завідуючої кафедри органічної та біологічної хімії БЦСГІ. Обрана депутатом Білоцерківської міської ради 1939 року.

При інституті Зоології АН УСРСР 13 квітня 1940 р. захистила дисертацію на ступінь кандидата біологічних наук на тему: “Зміни катепсину та ліпази тканин при експериментальному С-авітамінозі”.

Єлизавета Василівна постійно веде наукову-дослідну роботу, висновки якої надруковані у Біохімічному журналі АН України. В раді інституту Зоології АН УРСР вона відмінно захистила дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата біологічних наук.

Під час війни мешкала в окупованому Києві, з наближенням фронту переїхала з чоловіком до Галичини, деякий час працювала лікарем. Потім приїздить до Мюнхена у 1944 р. Через два роки стала співзасновником медичного відділу УВАН (Української вільної академії наук). Здобула вчене звання академік УВАН. З 1952 р. проживає в Австралії. Померла в Мельбурні у 1955 році.

Син – Кость Павлович Гіммельрейх народився в Івангороді. В 1927 р. закінчив Першу Шевченківську гімназію в Києві, навчався в електротехнічному а потім у хімічному технікумі. Навчався у зоотехнічному інституті. Після закінчення інституту був призваний на рік до військової школи у Хабаровську, яку закінчив у званні – старший лейтенант артилерії. Потім працював в Інституті гідробіології Академії наук УРСР на посаді наукового лаборантом, а з 1941 р. після підготовки дисертації – старшим науковим співробітником.

З початком війни був призваний до Червоної армії, захищав Київ. Його полк опинився в оточенні в “Київському котлі”. Кость Гіммельрейх також опинився в полоні, перебував у таборі для військовополонених поблизу Житомира, де випробував на собі життя радянського військовополоненого у німецькому таборі. Із полону зміг звільнитися, коли записався в київську поліцію. При першій можливості пішов із поліції та знайшов роботу через міську управу. В окупованому Києві працював директором “Рибтресту”, та, одночасно, науковим співробітником Інституту гідробіології, який знову почав працювати при німцях. У 1942 р. вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), що діяла в Києві на чолі з Андрієм Мельником (ОУНм).

Кость Гіммельрейх вважав себе українцем, хоча досить добре володів німецькою мовою. Реєструватися як фольксдойче він відмовився.

З тих пір і почалось його подвійне життя, офіційно К.Гіммельрейх керував рибтрестом і працював в Інституті гідробіології, а підпільно виконував таємні доручення ОУН.

У 1946 р. оселився у місті Регенсбург у Німеччині. Приєднався до нової політичної сили – Української революційно-демократичної партії, яку заснував український письменник Іван Багряний. У 1951 р. емігрував із сім’єю до Австралії. Видавав газету “Українець в Австралії” (1956). Помер у 1991 р. в Канберрі, похований у Мельбурні.

Гіммельрейх Павло Іванович народився в 1883 році у Івангороді Борзнянського уїзду.

Його батько Йоган (1850 р.н.) успадкував прізвище Гіммельрейх, що означає «небесне царство», від свого прадіда німецького колоніста. Він одружився з українкою, прийняв православну віру і нове ім’я – Іоанн (Іван). У Івана було п’ятеро синів: Микола, Олександр, Павло, Дмитро, Нікандр. Всі вони отримали спеціальну освіту.

Павло Іванович був третім сином. Закінчив Харківське землеробське училище і Харківський ветеринарний інститут (1909). Працював ветеринарним лікарем, потім викладав у Київському ветеринарному інституті (до 1930 р. – ветеринарно-зоотехнічний інститут), став кандидатом ветеринарних наук. З 1934 р. його було направлено піднімати ветеринарну науку в союзних республіках, працював в Єреванському та в Ашхабадському ветеринарних інститутах.

Перед війною повернувся на Київщину. Почав працювати у Білоцерківському сільськогосподарському інституті, спочатку доцентом, захистивши докторську дисертацію на тему: «К вопросу острого расширения желудка у лошадей» (1936) та отримав звання професора (1937). Був організатором (1934) та першим завідувачем новоствореної кафедри патології та терапії внутрішніх та незаразних хвороб тварин, якою керував до 1941 р.

Під час війни П. І. Гіммельрейх працював зав. кафедри в Київському ветеринарному інституті, який німці відкрили у вересні 1942 р. Коли німці відступили, він евакуювався до Мюнхену. З 1944 до 1950 р. працював у Мюнхені першим деканом ветеринарного факультету Українського техніко-господарського інституту. З 1951 р. емігрував до Австралії, проживав у Мельбурні. Член Союзу об’єднаних українців Австралії. У 1959 р. повернувся в Україну. Проживав у Львові у родичів, помер у 1960 р.

Гіммельрейх Герман Олександрович народився 30. 10. 1910, у м. Барнаул. Закінчив Київський ветеринарний інститут у 1931 р.

У перші післявоєнні роки розпочинає працювати у нашому інституті на посаді доцента та очолює кафедру анатомії с.г. тварин (1946-1947).

З 1952 по 1987 рр. – завідуючий кафедрою анатомії і гістології Київського ветеринарного інституту (згодом Української сільськогосподарської академії), водночас декан ветеринарного факультету(1957-1977), доктор біологічних наук (1960), професор (1962). У 1973 р. французька академія наук визначає 20 найвидатніших морфологів світу, як видатних вчених ХХ ст. серед яких професор Герман Олександрович Гіммельрейх.

Помер 21. 09. 1987 у м. Київ.

Він вперше у світі обґрунтував та описав походження, будову і відділи глотки тварин. Описав шляхи філогенетичного розвитку передньої ділянки травлення. Завдяки чому став фундатором нового напрямку морфології.

Кожен із родини Гіммельрейх вніс великий та значний вклад у розвиток науки та прославлення нашого університету, тому ми повинні пам’ятати такі імена.

О.В. Поліщук, старший лаборант музею

О. В. Мартиненко, історик

Поет Драй-Хмара М.О. –

професор Білоцерківського сільськогосподарського інституту.

(до 130-ої річниці з дня народження)

Про історію життя відомого письменника-неокласика ми можемо дізнатись з багатьох джерел. Проте у біографії Михайла Опанасовича немає згадки, що він працював у сільськогосподарських ВУЗах! А відтак не згадується він як викладач мов у Білоцерківському сільськогосподарському інституті.

15 вересня 1918 року Михайла призначили приват-доцентом Кам’янець– Подільського державного українського університету по кафедрі слов’янської філології. За іншими даними, на запрошення Івана Огієнка – першого ректора Кам’янець–Подільського університету, прийняв кафедру славістики. Цікаво що у цьому вузі було відкрито агрономічний факультет. Працював він в ньому до 1923 року.

20 березня 1923 року у Кам'янці на Поділлі в Михайла та Ніни Драй-Хмар народилася донька Оксана (Оксана Ашер – український літературознавець, доктор слов’янської філології, професор, Дійсний член Української вільної академії наук і Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка в США. Померла 15 липня 2018 року.).

В цьому університеті Михайло Драй–Хмара викладав: слов’янознавство, історію польської мови, церковнослов’янську мову, сербську мову, історію сербської мови, порівняльну граматику слов’янських мов.

У Київському національному університеті біоресурсів та природокористування (колишній Київський сільськогосподарський інститут, КСГІ) є кафедра “Журналістики та мовної комунікації”, яка з 2014 по 2017 рік мала назву “Кафедра української, англійської та латинської мов ім. М. О. Драй–Хмари”. Першим керівником якої у 1928–1931 рр. був письменник Михайло Опанасович Драй–Хмара. В той час мала назву кафедра українознавства.

Відомо також, що Драй–Хмара був одним з перших хто написав монографію Лесі Українки – “Леся Українка. Життя та творчість”. Навряд чи письменник зміг би написати цю роботу не знаючи когось із родини письменниці, чи, принаймні, без їх згоди. На той час на Україні з усієї великої родини Косачів мешкала наймолодша сестра Ізидора, та мати письменниці Олена Пчілка.

Ще одним з доказів того, що письменник у 1930–х роках викладав у БЦСГІ є те, що з 1932 по 1937 рік сестра Лесі Українки – Ізидора Петрівна Косач–Борисова викладала фізіологію рослин на кафедрі ботаніки під керівництвом професора І. М. Толмачова. І саме вона могла посприяти тому, щоб письменника прийняли до БЦСГІ.

Або дружина професора Архімовича О.З., що завідував кафедрою рослинництва Білоцерківського СГІ – Кіра Загурська–Архімович, яка також працювали у БЦСГІ та теж була “ворогом народу”. Враховуючи те, що вона працювала та товаришувала з І. П. Косач–Борисовою, теж могла допомогти письменнику.

У 1933–1934 рр. до Білої Церкви був переведений Київський агроінженерний інститут цукрової промисловості, який був створений на базі КСГІ.

Але головним доказом того, що письменник, поет, професор Михайло Опанасович Драй-Хмара викладав у Білоцерківському сільськогосподарському інституті це знайдена у фондах музею цього закладу світлина письменника.

Всі наведені аргументи можуть свідчити про те, що в когорті перших викладачів кафедри іноземних мов нашого університету міг бути й відомий поет…

Старший лаборант музею БНАУ Поліщук О. В.

Історик, редактор БМЦБС Мартиненко О. В.

Сестра Лесі Українки – викладач Білоцерківського сільськогосподарського інституту

У всьому світі відома письменниця – Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Та чи багато ми знаємо про її рідних сестер – Оксану, Ольгу, Ізидору та братів Михайла та Миколу. Їх долею цікавиться куди менше людей…

Сестра Оксана за фахом була викладачем французької мови. Сестра Ольга у 1904 році закінчила Петербурзький жіночий медичний інститут, за фахом лікар.

Брат Михайло закінчив фізико-математичний факультет Київського університету та став відомим вченим метеорологом, хоча дисертацію захистив з фізики. Викладав у Харківському університеті математику та фізику. Цікавився етнографією та фотографією. Микола закінчив Київський політехнічний інститут, отримавши фах інженера-агронома, працював повітовим агрономом. Ізидора – наймолодша з сестер Лесі Українки, теж як і брат стала агрономом.

Та чи не найбільше поневірянь випало на долю наймолодшої сестри Лесі Українки – Ізидори Косач-Борисової…

Косач-Борисова Ізидора Петрівна народилась (9 (21) березня 1888, с. Колодяжне, Ковельський район, Волинська область – померла 12 квітня 1980, Піскатавей, штат Нью-Джерсі, США).

Закінчивши гімназію у 1905 р., навчалася на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах у Петербурзі, закінчила сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту.

Працювала агрономом на Київщині та у Кишиневі, на кафедрі ботаніки сільськогосподарського інституту (Київ), викладала у вищих навчальних закладах України.

1930 – вислано до Вологодської області її чоловіка Ю. Г. Борисова

1937 – заарештована і до 1940 перебувала в таборі Онеглаг.

У роки Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Києві, працювала в органах місцевого самоврядування, підтримувала зв’язки з підпіллям ОУН і потрапила через це до гестапівської в'язниці. Виїхала на Захід, перебувала в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі (Німеччина).

1949 – прибула до США, оселилася у містечку Нью-Маркет (штат Нью-Джерсі).

Співпрацювала з жіночими громадськими організаціями, УВАН.

Сприяла виданню книги “Леся Українка. Хронологія життя і творчості”, яку підготувала її сестра Ольга Косач-Кривинюк. Похована на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку.

У всіх джерелах ви знайдете інформацію, що вона відома як: українська мемуаристка, діяч культури, член-кореспондент УВАН, почесний член Союзу Українок Америки та просто рідна сестра Лесі Українки.

Але мало хто знає, про її діяльність як вченого-агронома…

Тому мене, як краєзнавця, зацікавило два питання: Як і де вона отримала профільну освіту? Та коли, та як опинилася у Білій Церкві?

Спочатку з’ясуємо, що таке “Вищі жіночі сільськогосподарські курси у Петербурзі”…

Перші у Російській імперії жіночі сільськогосподарські курси були відкриті у 1900 р. у Петровсько-Розумовському, поблизу Московського сільськогосподарського інституту. Відкрив їх професор з агрономії викладач МСГІ Іван Олександрович Стєбут та Товариство сприяння жіночої сільськогосподарської освіти (рос. Общество содействия женского сельскохозяйственного образования.) Хоча ідея виникнення з’явилась на 10 років раніше.

Курси знаходились поруч з трамвайною зупинкою на Іванівській вулиці, споруда №4, на дачі власника фірми з виробництва ламп та електроприладів Аарона Єфимовича Шнейдера.

8 (21) вересня 1904 року курси були переведені до Санкт-Петербургу. За заслуги у організації курсів та на честь 50-річчя суспільної діяльності І. О. Стєбута, Вищим жіночим сільськогосподарським курсам було надано назву – Стєбутовських.

В перший рік на курсах навчалося 80 слухачок. Строк навчання складав – 2, згодом 3, та пізніше – 4 роки. Викладачів було близько 40.

У статуті курсів були записані такі рядки, які давали пояснення їх існуванню:

“Курсы имеют целью давать высшее сельскохозяйственное образование, необходимое для различного рода научной и практической сельскохозяйственной деятельности. В число слушательниц курсов принимаются окончившие курс высших и средних учебных заведений на основании их аттестатов, причем, в случае недостатка свободных вакансий или невозможности приема всех желающих, прежде всего принимаются окончившие высшие учебные заведения, а затем предпочтение отдается окончившим гимназии Министерства Народного Просвещения. …Прием слушательниц производится в сентябре. За обучение на курсах взимается плата по 125 руб. в год. Стипендий на курсах не имеется, но слушательницы недостаточного состояния, показавшие хорошие успехи, могут быть освобождаемы от платы за обучение не ранее, однако, как на 2-м триместре. Число освобожденных от платы ограничивается 10% по отношению к общему числу слушательниц на курсах.

Нормальная продолжительность обучения на курсах 4 года. По прохождении всего курса и по сдаче всех установленных отчетов слушательницы Стебутовских курсов подвергаются испытанию в особой комиссии с участием представителя Главного Управления Землеустройства и Земледелия. Успешно выдержавшие это испытание получают звание агронома и право на занятие должностей, требующих специальных познаний по сельскому хозяйству. Наиболее способные из слушательниц, по выбору Педагогического Совета Курсов, могут быть оставляемы на курсах для углубления и расширения их познаний по преподаваемым на курсах предметам. Летние практические работы проводились в имении Стебутовских курсов “Княжий двор” Старорусского уезда Новгородской губернии, там выпускники получали звание агронома.”

Якщо вона закінчила гімназію у 1905 році, то у 1909 році повинна була закінчити Стєбутовські жіночі сільськогосподарські курси. Дівчам Ізидора перехворіла на дифтерію в тяжкій формі, з якої її виходила Леся. І ось нове лихо. Навчаючись на сільськогосподарських курсах у Петербурзі, Ізидора захворіла на черевний тиф. І вдруге Леся рятує сестру, прибувши останнім поїздом у місто на Неві.

Невідомо скільки тривав курс навчання на агрономічному відділенні сільськогосподарського факультету у Київському політехнічному інституті, але не пізніше 1914 року. Тому, що саме в той рік вона народжує доньку, а її чоловіка мобілізують до армії. За даними авторів статті газети “Юр’ївська Земля” вона закінчила Київський Політехнічний інститут, агрономічний факультет [? Авт.], здобувши фах агронома у 1911 році.

Відомо також, що чоловік Ізидори Петрівни – Юрій Григорович Борисов теж був агрономом.

Перша світова війна болісними переживаннями увірвалася у родинне життя Косачів-Борисових. 23 липня 1914 р. Ізидора народила у Києві доньку Ольгу. Через тиждень її чоловіка мобілізували до війська, як прапорщика запасу, і відправили у діючу армію на фронт. Молода матір лишилася з немовлям одна. Через чотири роки Ю. Борисов, звільнившись з німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав із дружиною і донькою до Кам’янця-Подільського, де поновився на посаді повітового агронома. У 1918 – 1920 рр. він активно підтримував українську владу.

Його заарештували 14 жовтня 1930 року за доносом колег з Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості, за стандартним тоді звинуваченням у “шкодочинності”. “В деле Юрия Борисова хранится бланк института с таким текстом: “12. 1. 1931р. N2. Зовсiм таємно. Київ. ДПУ. т. Цимберову. Повiдомляю, що в справi агронома Борисова Ю. Г. на зазначенiй чистцi наукового персоналу УНIЦу ухвалено: “Зняти з роботи в Iнститутi». Сообщение составлено заведующим секретным отделом и заверено его подписью.”

На чотири роки відправлений до Вологодської області, де зміг вивести морозостійкі сорти цукрового буряку. Вдруге чоловік Ізидори був заарештований у 1938 році, згодом загинув за нез’ясованих обставин при евакуації табору у глиб країни у 1941 році. За іншою інформацією ще у 1940 році.

На сьогодні існує декілька версій, як Ізидора опинилась у Білій Церкві…

Перша наведена авторами статті у газеті “Юр’ївска Земля”. Що, нібито, вона почала викладати у нашому вузі майже з моменту його відкриття (1921 р.) до самого арешту (вересень 1937 р.), але автори не наводять жодного доказу. А у приватній розмові сказали, що спочатку почули цю інформацію по радіо, а потім знайшли у книзі Василя Даниленка “Ізидора рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції”, де про те що вона викладала у Білій Церкві сказано однією строчкою: “У 30-х роках викладала ботаніку у Білоцерківському сільськогосподарському інституті”.

Друга версія виходить з того, що до 1931 року Косач-Борисова викладала у Києві. Цю версію може підтвердити світлина знайдена у музейному фонді БНАУ, де Ізидора Косач-Борисова зображена з підписом “лектор” серед випускників річних агрономічних курсів при Київському агроінженерному інституті 1930 – 1931 років навчання. (фото 1 та 2 – друкується вперше).

В той же час на самому факультеті вона не викладала. Так як її не має на світлині серед випускників факультету 1928 – 1932 року навчання.

Напевно, Ізидора була переведена до нашого міста разом з усім Київським агроінженерним інститутом цукрової промисловості, який було приєднано до Білоцерківського сільськогосподарського інституту 15 березня 1934 року, згідно постанови №170 Ради Народних комісарів УСРР “Про перевод учбових закладів з м. Києва. Для розміщення центральних установ у м. Києві, в зв’язку з переводом столиці України…”. Та рішенням цього ж РНК УСРР від 19 липня 1934 року. Чи був разом з нею направлений до нас також її чоловік, невідомо, але ж саме у 1934 році закінчився термін його заслання. Документів, які б це все підтвердили, поки що не знайдено. Єдиним доказом, про те, що Ізидора Петрівна викладала у Білоцерківському сільськогосподарському інститут є світлина з альбому III-го випуску вчених-агрономів, 1932–1937 року навчання, за два місяці до свого арешту, де вона представлена як “асистент”. (фото 2 – друкується вперше). Але ж саме такий науковий ступінь вона мала у Київському сільськогосподарському інституті (колишньому агроінженерному) на кафедрі ботаніки.

Також інформація знайдена у альбомі “Історія кафедри ботаніки і фізіології рослин Білоцерківського сільськогосподарського інституту”, який був зроблений у 60–70-х рр. ХХ сторіччя. Куди хтось невідомий власноруч вклеював світлини, та не забув зробити запис, де Ізидора згадується як І. П. Борисова:

“Очолив кафедру ботаніки професор О. О. Табенцький, який з 1932 року завідував кафедрою ботаніки в Київському агроінженерному інституті.

Дисципліни кафедри були розподілені між викладачами таким чином:

Анатомію рослин викладав професор О. О. Табенцький та асистент Н. М. Виборнова;

Систематику рослин викладав доцент М. К. Гродзінський та асистент В. П. Гродзінська;

Фізіологію рослин читав професор І. М. Толмачов та асистенти: П. Т. Корпухан, І. П. Борисова;

Допоміжний персонал кафедри – Е. Ф. Ребитва, М. К. Батенко, А. А. Бахур. …”

Відомо, що професор Толмачов І.М. займався проблемами фотосинтезу та дихання рослин. Винайшов респіраційний апарат для визначення інтенсивності дихання рослин, а також оригінальний прилад для аналізу газообміну під час фотосинтезу рослин у польових умовах. Та значний внесок у питанні розвитку хлорофілоносного апарату рослин, а також низку інших проблем фізіології рослин.

З чого можна припустити, що Ізидора Петрівна допомагала професору у дослідах з фізіології рослин. Хоча безпосередньо її наукових робіт, та у співавторстві поки що не знайдено.

10 вересня 1937 року Ізидора Косач-Борисова була заарештована. За протоколом допитів відомо, що на момент арешту вона працювала асистентом кафедри ботаніки Київського сільськогосподарського інституту.

1 жовтня 1937 р. їй висунуто звинувачення – участь в українській контрреволюційній організації і активне здійснення контрреволюційної роботи.

Поки велося “слідство”, сиділа в Лук’янівській тюрмі у Києві.

20 листопада 1937 р. “трійка” винесла рішення, за яким Ізидору звинувачено у тому, що вела серед студентів “контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки”.

Під постановою про арешт підписалася, але винною себе не визнала.

“Косач І.П. налаштована націоналістично. Каже, що Україною та її багатством розпоряджається Москва, що видатні українці сидять і що людям нема за що купити одяг”. “Косач Ізидора Петрівна націоналістично висловлювалася. Казала, що коли ввели на Україні техніку, то нічого не стало їсти, а раніше хліба було скільки завгодно. Казала, що Україною керують росіяни з Москви”. Це – свідчення двох студентів 4–го курсу Сільськогосподарського інституту Григорія Ворони та Якова Самка.» [у джерелі не вказаного якого саме сільськогосподарського інституту, але серед студентів БЦСГІ такі прізвища не знайдені – авт.]

Серед звинувачень: “Участь в українській контрреволюційній націоналістичній організації і в активному здійсненні контрреволюційної роботи, зв'язок з родичами за кордоном»…” Скоріш всього мається на увазі зв'язок із сестрою Оксаною Косач-Шимановською, яка на той час мешкала вже у Празі.

Два роки Ізидора Петрівна валила ліс в Онезькому таборі. До речі, працювала в одній бригаді з письменником і літературознавцем Анатолієм Костенком. Інформація, отримана від Дори, пізніше лягла в основу його художньо-наукової біографії Лесі Українки (цю працю досі вважають найповнішою біографією поетеси)… І навіть у засланні Ізидора Петрівна не втрачала надію на справедливість. Як свідчать протоколи допитів, вона жодного разу не визнала себе винною. А з листів відомо, що вона вірила, в те що помилку буде виправлено.

Ось лист, написаний Ізидорою Петрівною до Крупської:

“Надіє Костянтинівно! До вас, знаної радянської громадянки, кришталево чистої більшовички, звертаю я стогін свого стражденного серця і мольбу про допомогу. Я знемагаю під тягарем не заслуженого мною покарання – ізоляції від усього радянського суспільства і жахливого ганебного прізвиська «контрреволюційний елемент». Я не контрреволюціонерка і ніколи такою не була… Мені 51 рік, батьки мої, прогресивно мислячі люди, виховували своїх дітей однаково в демократичному дусі (а одну з моїх сестер – покійну письменницю Лесю Українку – цінує вся радянська громадськість не тільки як талановиту письменницю, а й як громадянку, що було відзначено радянською пресою в серпні цього року з нагоди 25-річчя з дня її смерті). І я завжди була революційно налаштована, хоча і не була ніколи партійною. По закінченні вищої освіти (я закінчила Київський політехнічний інститут 1911 року) я весь час працювала спочатку в дослідних закладах, а потім у вузах (Агроінженерному інституті, Сільськогосподарському інституті, Лісотехнічному інституті), працюючи за спеціальністю. Я виконувала і громадську роботу, і члени кафедри ботаніки та інші співробітники зазначених інститутів можуть мене охарактеризувати і підтвердити, що ніколи я контрреволюціонеркою не була. Моя трагедія сталася через те, що хтось за особистими мотивами (мені на слідстві не називали цю особу, але я підозрюю, хто це), оббрехали мене перед слідчими органами, тому згідно з постановою Київської обл. трійки НКВС від 20.11.37 р., мене вислали на 8 років в ОнеЛАГ, як контрреволюційний елемент «за поширення контрреволюційних чуток …

Це жахливо голослівне звинувачення і незаслужене покарання мене вразило. Я досі так болісно переживаю ізоляцію від усього суспільства, улюбленої роботи і сім’ї, що моє і раніше слабке здоров’я (страждаю на міокардит, подагру і малярію) зовсім розладналося, і болісна думка “за що?” часом загрожує мені втратою розуму. Благаю вас допомогти мені реабілітувати себе і повернути мені свободу, благаю, зробіть це в ім’я торжества радянського правосуддя. І.П.Косач-Борисова. 6.12.38 р.”

Відповідь на цей лист Ізидора Петрівна не отримала. Крупська померла 27 лютого 1939 р. Не відомо, чи взагалі ця жінка, встигла прочитати листа.

6 грудня 1938 р. Ізидора Петрівна звернулася до Президії Верховної Ради СРСР з проханням про реабілітацію. І на це звернення вона також не отримала відповіді.

Наближалось 25-ти річчя з дня смерті Лесі Українки… Після того як долею сестер Лесі Українки поцікавилась Ольга Кобилянська, в листопаді 1939-го року Ізидора Косач-Борисова була звільнена і повернулась до Києва, їй повернули житло у Києві – кімнату у комунальній квартирі на вул. Овруцький, 16, кв. 4.

Ось і втретє Леся врятувала свою наймолодшу сестричку Ізидору, Дору, Білу Гусоньку, або Патю. До речі, Патею (від пташки) її називали, бо наймолодша сестричка народилася в день прильоту жайворонків. А назвала так її саме Леся Українка, так як вона всім братам та сестрам давала грайливі прізвиська. Ольга – Лілея моя золоторожева, Оксана – Дроздик дівчина з характером, брат Микола – Маленький потішний Микось.

Померла наймолодша сестра Лесі Українки у 1980 році. На могилі Ізидори в м. Піскатавей (США) викарбовано слова із драматичного, довгий час забороненого в СРСР, твору “Бояриня” Лесі Українки: “Добраніч, сонечко. Ідеш на захід. Побачиш Україну – привітай!”.

Саме ця остання фраза дала назву стрічці “Побачиш Україну – привітай!”, присвяченій Ізидорі Косач-Борисовій. Цей фільм створено авторським гуртом Волинської ОДТРК (автор і режисер Марія Андрушко, редактор Ольга Куліш, оператор Валерій Фетисов, режисер монтажу і графіки Микола Кушнірук, звукорежисер Андрій Жирнов).

Реабілітували Ізидору Косач-Борисову в 1989 році.

Мартиненко О.В., краєзнавець

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету

Стеценко у Білій Церкві

У культурному житті Білої Церкви на початку XX сторіччя особливе місце займає Стеценко К. Г. Для Кирила Стеценка Білоцерківський період життя та діяльності був дуже коротким, але яскравим. Насиченим у творчості, педагогічній роботі та залученням народу до всього нового.

Стеценко всім відомий як український музикант та композитор, але мало хто знає, що Кирило Григорович також добре співав хоча й затинався, мав організаторські та комерційні здібності, але це більше було вимогою часу ніж натхненням. Так ще у 1902 році Стеценко долучився до кооперативної роботи у правлінні споживчого товариства у с. Насташки біля Білої Церкви.

Вперше Стеценко побував в нашому місті (з 28 липня по 28 серпня 1903 року) на місячних загальноосвітніх курсах підготовки вчителів для здачі іспитів “на звание учителя”, які він разом з іншими педагогами щоліта організовував по всій окрузі – у Білій Церкві, Таращі, та Києві. Кирило Стеценко часто піднімав досить важливі питання на з’їздах вчителів. Найголовнішим він вважав те, що музику слід використовувати як один з найголовніших засобів естетичного виховання дітей, бо вона, як ніщо інше, здатна ушляхетнити людину, розвинути в ній благородні поривання, вплинути на психіку і настрій. Педагог доводив необхідність відродження правічних народних інструментів – кобзи, цимбалів, бандури, висловлював думку про створення ансамблів бандуристів. Великої ролі Кирило Стеценко надавав збирачам народних пісень та музичного фольклору.

На курсах він й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Євгенією Антонівною Франковською (1885-1958), яка народилась неподалік від Білої Церкви с. Лобачів на Київщині. За спогадами дружини про час знайомства й одруження з Кирилом Григоровичем: «До батьківського дому приходило багато молоді…Не виділявся він межи ними ні зростом, ні красою, але почувалася духовна його перевага над всіма, особливо при співах… Вдачею К.Г. був веселий і на всякі штуки здатний. Любив малювати карикатури…Влітку 1905 року К.Г. читав лекції співів на учительських курсах у Білій Церкві. Того ж літа у серпні ми побралися.»

Стараннями друга відомого диригента Олександра Кошиця, який написав лист до законовчителя Білоцерківської гімназії Нестора Шараєвського – К. Стеценку виклопотали місце виконувача обов’язків помічника класних наставників Білоцерківської чоловічої гімназії, виконувача обов’язків гімназійного регента півчих при домовій гімназійній церкві та керівника хору цього закладу до яких він приступив 1 квітня 1908 року.

Ось як згадує про свого вчителя учень гімназії Пантелеймон Марчевський: «К.Г. оселився на господарському подвір’ї гімназії в маленькому будиночку, у другій половині якого мешкала наставниця жіночої гімназії О.М. Савицька. Поруч знаходилася пересувна електростанція, двигун якої, заряджаючи акумулятори для освітлення навчальних корпусів та пансіону, неймовірно торохтів….»

Також збереглися до наших часів спогади про Стеценка К.Г. його учениці, випускниці гімназії Софії Дробинко: «….З кращих та охочих співати він організував у гімназіях два хори – чоловічий та жіночий, і ми часто виступали в приміщенні Громадського зібрання. Виручка з цих концертів йшла на допомогу бідним гімназистам…»

Після такого концерту Стеценко К.Г. запросив хористів жіночого та чоловічого хорів до приватного салону Дубовика, де всі гімназисти сфотографувались на згадку про свою діяльність та свого вчителя. Ці світлини зберігаються тепер в музеї університету.

«Ми ніколи не бачили його суворим чи сердитим. Ведучи урок співів, Кирило Григорович грав нам на фісгармонії, яка добре доповнювала наші голоси» (Ф.Садовий, випускник Білоцерківської гімназії, учень Стеценка К.Г.)

Кирило Стеценко, який зайняв посаду померлого Бакалінського, почав викладати у гімназії за директорством колишнього інспектора Києво-Печерської гімназії Парфенія Євграфовича Константинова, на зміну якому 1.08.1908 року прийшов Іванов Володимир Федорович. З яким Стеценко і працював до часу свого звільнення 1.08.1909 року.

Перші посади Стеценка були малооплачуваними для утримання родини з двома маленьким дітьми. Співи у хлопчиків були тільки у підготовчому та першому класах, а оплата праці церковного регента була строго регламентована. Тому, коли у гімназії звільнилося місце викладача музик і співів для дівчат, Стеценку додатково з 29 червня 1908 року були “поручены уроки пенія” у жіночій гімназії, до яких він приступив 13 липня 1908 року. Крім цього 24 травня 1909 року він був призначений виконуючим обов’язки псаломщика гімназійної церкви.

Крім цього Стеценко знайшов час організувати у місті хорову капелу, давати приватні уроки. Їздив з лекціями теорії музик по окрузі. За спогадами учениць він також пропагував учнів фотографуватись на згадку. Декілька світлин були зроблені у Білій Церкві.

В останнє Біла Церква “гостино зустріла” Стеценка 16 вересня 1920 року коли він гастролював по Україні з капелою “ДУМКА” . Але це були вже інші часи. Щоб причепити вагон з капелою до потяга слід було дати хабар. У Києві це коштувало 9 тисяч карбованців, у Фастові 12 тисяч, Миронівці це коштувало 1,5 тисячі карбованців.

За весь період роботи у Білій Церкві Стеценку також декілька разів виплачувалась “единовременное пособие” у розмірі від 80 до 100 рублів. За виконання всіх вищезгаданих своїх посадових обов’язків, як свідчать архівні документи, він щомісяця отримував 1060 карбованців (300 – як помічник класних наставників, 300 – за викладання співів у чоловічої гімназії, 120 – у жіночій гімназії, 160 – за регента церковного хору, та 180 – додаткових одночасних виплат.), стільки ж на той час отримував директор Білоцерківської чоловічої гімназії.

Iм'я Кирила Григоровича Стеценка – композитора-класика, вписане в золотий фонд української культури і увіковічене на стінах нашого університету на меморіальній дошці та на світлинах, що зберігається в музейній експозиції університету.

Хтось скаже, що людина вміє заробляти гроші, але ж з іншого боку гарна оплата титанічної праці відомого композитора у Білій Церкві. Важливим здобутком 1907-1909 років стало опрацювання 50-ти «Колядок і щедрівок» для мішаного і однорідних хорів. Музика Кирила Стеценка живить і сьогодні людські душі своєю красою і простотою. Вона пронизана глибокими почуттями та переживаннями простого українського народу.

Мартиненко О.В., краєзнавець

Поліщук О.В., старший лаборант музею університету

Невідома капела бандуристів

Білоцерківського сільськогосподарського інституту

Ніхто не знає, що перший ансамбль бандуристів або капела, як вона тоді називалась, з‘явилась у Білоцерківському сільськогосподарському інституті 80 років тому, 12 вересня 1939 року. В музеї університету зберігається оригінальна світлина цієї капели на чолі з її керівником – Богуславським Г.Л. Саме завдяки енергійності цієї людини, ім’я якої незаслужено забуте, була створена така капела.

Богуславський Григорій Лукич народився 1908 року у селі Попільня Київській області. До вступу на навчання був учасником Попільнянської капели бандуристів під проводом Г. С. Безсудного–Дзюняка. Вищу освіту почав здобувати у Київському агроінженерному інституті цукрової промисловості у 1932 році. Після переведення закладу до Білої Церкви, переїхав до міста. Був заарештований 5 липня 1935 року за звинуваченням у проведенні націоналістично–повстанської діяльності. Згідно з вироком спеціальної колегії обласного суду від 29 листопада 1935 року засуджений за статтею 54–12 КК УСРР до трирічного ув’язнення з подальшим позбавленням громадських прав на два роки. Перебував у СЕВВОСТЛАГУ (Магаданська обл.). Звільнився 23 липня 1937 року. Після звільнення знову повернувся до міста.

На цьому долі багатьох людей бувають зламані. Але не цієї людини…

За протекцією тодішнього виконуючого обов’язки директора БЦСГІ – Бамбури Максима Мойсейовича, та за обіцянку створити у вузі капелу бандуристів, 23 жовтня 1938 року Григорій Лукич був зарахований до інституту на четвертий курс агрономічного факультету.

У місцевій газеті за 1939 рік розміщене це ж фото і підпис –“Капела бандуристів білоцерківського с.–г. інституту”. До складу капели входило одинадцять чоловік: шість дівчат та п’ять хлопців. Крім прізвища керівника капели відомо ім’я тільки однієї учасниці – Дідківська Любов Карпівна, випускниця ветеринарного факультету.

Відомо також, що 29 лютого 1940 року рішенням державної екзаменаційної комісії згідно диплому Богуславському Г. Л. була присвоєна кваліфікація агронома–полевода. Він закінчив агрономічний факультет та отримав схвальну характеристику. Як спеціалісту та людині це дало йому хорошу путівку у майбутнє. Але почалась війна…

Післявоєнна доля Богуславського Григорія Лукича невідома. Єдина згадка про нього є у інститутській газеті за 1966 рік. Номер присвячений зустрічі випускників вузу довоєнних часів де є фото Богуславського. Світлина розкриває ще один талант музики–бандуриста – вміння співати.

У наш час необхідність створення ансамблю була викликана бажанням студентів та співробітників інституту навчитися грати на бандурі. Сучасний народний ансамбль бандуристів Білоцерківського сільськогосподарського інституту був створений у 1983 році, керівником стала Тіщенко Л. І., яка очолювала його до 1996 року. З часом до складу ансамблю, крім бандури, також увійшли такі інструменти: сопілка, баян, цимбали.

З 1996 року колектив очолила Будакова В. М. В 1998 році на Міжнародному фольклорному фестивалі в Італії ансамбль виборов звання лауреата. Враховуючи успіхи колективу і високий рівень виконавської майстерності, в лютому 1999 року йому було присвоєне почесне звання “народний”.

На обласному етапі Всеукраїнського фестивалю “Софіївські зорі” у 2002 та 2010 роках ансамбль отримав диплом ІІ ступеня.

Таким чином знайшлась ще одна віха історії славетного ансамблю бандуристів, який мав багато досягнень у минулому, і ми впевнені, що і в майбутньому буде прославляти своїми успіхами Білоцерківський національний агарний університет.

Січень 2019 р.

Мартиненко О.В., краєзнавець

Поліщук О.В., старший лаборант музею

Професор Грейліх Євграф Оскарович – засновник кафедри фармакології БЦСГІ

(до 160-ої річниці з дня народження)

Професор, завідувач кафедри фармакології Білоцерківського СГІ 1936-1941,
секретар фармакологічної секції Московського Міжнародного медичного конгресу,
Голова Товариства Сприяння фізичного розвитку,

Член Паризького Міжнародного антропологічного товариства.

Народився Євграф Оскарович 12.02.1859 р. в м. Загорськ Московської губернії (нині Сергієв посад) у сім’ї лісничого, який завідував державними лісами Дмитрівського уїзду Московської губернії. Батько Оскар Іванович закінчив Санкт-Петербурзький лісовий інститут, був різнобічно розвиненою людиною. Для підвищення своєї кваліфікації батько їздив за кордон і замовляв іноземні журнали по лісівництву та природознавству на німецькій та французькій мовах. З дитинства батько прививав Євграфу любов до іноземної літератури та природознавства. Мати Наталя Володимирівна – дворянка, займалась домашнім господарством.

Початкову освіту отримав вдома, так як у Сергієвому посаді на той період не було жодного навчального закладу. Склавши іспити вступив до Московської вчительської семінарії. Закінчивши семінарію Євграф Оскарович, як найкращий учень був відряджений на щойно відкриті Курси Фізичного Виховання при Московській Медично-Хірургічній академії під керівництвом професора П.Ф. Лесгафта. Метою таких курсів була підготовка керівників із систематичного фізичного виховання учнів середніх учбових закладів, що було новим на той час. Перша група складалась з 8 чоловік і обов’язковою умовою для навчання була глибока обізнаність слухачів в області таких наук: анатомії, фізіології, психології та гігієни. Саме спілкування з видатними професорами-медиками академії І.М. Сеченовим, П.В. Овсянніковим, О.П. Бородіним, М.М. Бекетовим і наштовхнули Грейліха Є.О. обрати професію лікаря. Але перепоною щодо досягнення такої мети була відсутність атестату зрілості.

За отриману освіту випускник курсів три роки відпрацьовував інструктором Петербурзьких, Московських і Орловських кадетських корпусів. В Орловській класичній гімназії Євграф Оскарович успішно складає іспити і отримує атестат зрілості. Володіє багатьма мовами: латина, грецька, французька, німецька, італійська.

У 1888 році закінчив медичний факультет І-го Московського Державного Університету. Потім працював земським дільничим лікарем і завідувачем дільничної лікарні Брянського і Мценського уїздів Орловської губернії. У період з 1891 по 1892 роки в Орловській губернії виникла жорстока епідемія холери, тому Грейліх Є.О. був зарахований на посаду завідувача холерними бараками у м. Орел та летючими загонами в Орловському уїзді.

Липень 1892 – вересень 1894 рр. – зверх штатний асистент без утримання при кафедрі фармакології Фармакологічного інституту І-го Московського Державного Університету.

1894 – 15.11.1904 – штатний асистент кафедри фармакології Фармакологічного інституту І-го Московського Державного Університету. Директором Фармакологічного інституту був на той період професор Богословський. Грейліх Є.О. в цей час пише декілька наукових праць та під керівництвом двох опонентів: професора Красікова та професора І.П. Павлова захищає докторську дисертаційну роботу.

Листопад 1904 – 01.11.1922 – помічник прозектора при кафедрі нормальної анатомії людини Анатомічного інституту І-го Московського Державного Університету.

Листопад 1922 – 01.06.1932 – старший асистент при кафедрі нормальної анатомії людини Анатомічного інституту І-го Московського Державного Університету. За цей період також по сумісництву викладав фармакологію в Зуболікарській школі, Медфармакомбінаті та на різних курсах.

01.06.1932 – 01.08.1933 – викладач фармакології Московського фармакологічного технікуму.

01.08.1933 – 12.03.1934 – професор, завідувач кафедри фармакології Алма-атинського медичного інституту (Казахстан). Затверджений у званні професор Особливою Комісією при Наркомі Охорони Здоров’я СРСР в жовтні 1934 р.

01.08.1934 – 1941 – професор, завідувач кафедри фармакології Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Написав 19 наукових праць.

Дружина : Розетті Марія Вікторівна – художник-літограф Московської Зразкової Типолітографії

Під час Великої Вітчизняної війни Грейліх Е.О. був опікуном двох онуків, які росли без батьків. Залишився у місті разом із онукою Лавровою Евгенією Володимирівною (23.02.1918 р.н. студенткою агрономічного факультету) та меншим онуком Іллею.

Помер від голоду під час окупації м. Білої Церкви 08.10.1943 р.

Мартиненко О.В., краєзнавець, випускник БНАУ

Поліщук О.В., ст. лаборант музею БНАУ