Ми вже звикли до того, що такі слова, як палкий патріотизм, героїзм, мужність, альтруїзм стали повсякденними у нашому житті. І в душі кожного християнина вирує прагнення допомогти, підтримати і щиро подякувати нашим захисникам, поспівчувати мешканцям прифронтових територій, особливо дітям, над головами яких щоденно, а іноді і щогодинно летять снаряди. Відчуття людського болю і вдячності, щире бажання допомогти нашим захисникам в зоні АТО та дітям втілюється у небезпечні поїздки ректора Анатолія Степановича та колег на схід.

Роками ми жили в мирі і не очікували підступного нападу нашого найближчого сусіда. Але так сталося. І сьогодні жоден з нас не може стояти осторонь. Ось і наші колеги на чолі з Анатолієм Степановичем з добрим серцем і відкритою душею вже вкотре здійснили поїздку в зону бойових дій. Про події цих днів нашому кореспонденту розповів голова профкому, доцент В.М.Недашківський. «На цей раз в небезпечну подорож зголосилися поїхати голова профкому Володимир Недашківський, помічник ректора Юрій Балацький, проректор Анатолій Карпенко, директор НВЦ Петро Кузьменко, водії Андрій Ковальчук та Володимир Сокур. На Великодні гостинці, окрім продуктів, делікатесів та солодощів, якими був завантажений мікроавтобус, ми везли школярам Мар’їнки 5 ноутбуків, 2 комп'ютери, 2 плазмові телевізори, 2 стабілізатори, а ще закупили для наших вояків тисячу пар шкарпеток та білизну в яких вони відчувають особливу потребу. Виїхали о 3 годині ночі і гнали без зупинок. Першим наочним свідченням поділу між територією миру і війни став підірваний міст, залишки якого зависли над невідомою нам рікою. Обабіч дороги – зруйновані снарядами і мінами приватні будинки, багатоповерхівки, похмурі, розбиті споруди промислових підприємств. У Мар’їнці нас зустрів заступник коменданта Юрій Анатолійович, полковник, який відразу наказав нам пересісти в його машину, тому що ворожі спостерігачі стежать за не місцевими авто, що з'являються, і гатять по них з мінометів. Перший наш візит – до дитячого садочка. Ми були дуже зворушені тим, як нас зустріли і діти, і вихователі. Все тут було пронизане українським духом. Діти співали українських пісень, танцювали. Дивлячись на них, ми розуміли, що оце те покоління, для якого Україна дійсно буде рідною і єдиною. Дуже теплими були наші зустрічі в школах, де навчається понад 150 дітей. Відразу кидалися в очі українські прапори, яких було багато в приміщеннях шкіл. Дівчата в українських костюмах піднесли нам на рушнику коровай, який ми як дорогий подарунок привезли з собою в університет. Анатолій Степанович дуже щиро говорив зі школярами та запросив старшокласників до нас на навчання. Вчителі та учні щиро дякували нам за цінні подарунки. А коли Анатолій Степанович запропонував свою допомогу, щоб встановити в центрі міста біля будинку культури погруддя нашого Великого Кобзаря, ця пропозиція була радісно підтримана всіма учасниками зустрічі.

Дивлячись з оптимізмом на майбутнє цих багатостраждальних територій, не можна обійти увагою той факт, що, на превеликий жаль, частина місцевого населення не виявляє справжнього патріотизму, яким пронизані душі наших захисників. Відчувається повна відсутність роботи на цих територіях українських засобів масової інформації на противагу впливу ворожих інформаційних технологій. Проте основна мета нашої поїздки була попереду, тобто в буквальному сенсі – на передовій. Туди ми дісталися з великими труднощами. І тут відчули, що це таке, коли по тобі стріляють з усіх видів зброї. Не раз доводилося ховатися. Але ми розвантажили всі наші припаси, які порадували воїнів. Ми побажали нашим захисникам не відступати, йти вперед і показати всім, що Україна незламна! Ця розповідь ще і ще раз переконує нас, що кожна поїздка в зону АТО – це дуже важка, відповідальна і ризикована місія. І ми щиро вдячні викладачам, студентам, співробітникам університету, які долучилися до благодійної допомоги, яку напередодні Великодніх свят було доставлено в Мар’їнку. Наша армія має знати, що у неї надійний тил, що ми всі стоїмо один за одного. Тільки згуртованість і взаємодопомога допоможуть нам бути непохитними. Тож не втрачаймо віри, і зробімо все можливе для перемоги. З нами воля, з нами віра, з нами Бог!

Слухаючи розповіді учасників таких подорожей, ми щоразу переконуємося, наскільки реально вони пов'язані з ризиком і загрозою для життя, але це поклик серця, це справжня українська душа, оскільки лише безмежна любов до своєї Вітчизни і його незламних захисників спонукає їхати без сну і відпочинку, по розбитих війною дорогах, щоб подивитися в очі мужніх воїнів, і розділити відповідальність та прилучитися до Перемоги. А ще зустрітися з простими людьми, які проживають фактично в умовах війни, і зрозуміти і їхній біль, і міру їхнього патріотизму, і ступінь їх відповідальності та бути єдиними, щодо конкретних справ в захисті України.